Виклик війни і збереження запиту на демократію, — Оксана Дащаківська

Про визначення терміну “демократія” можна говорити багато. У ХХ столітті в нас превалював підхід до демократії як до певної процедури. І ця процедура передбачала, першочергово, вибори, а також визначала, як ми ідентифікуємо того, хто володіє правом, хто має владу і є її носієм. Себе ж ми ідентифікували як виборців і клієнтів держави, що стає сервісом.

Уявлення про виборця дало демократії цікавий інституційний прояв, який відображався у політичних партіях і в парламенті. Очевидно, коли демократія народжувалася, вона не планувалася як механізм взаємозв’язку інституцій політичних партій, виборів, парламентів.. Утім, саме політичні партії, змагаючись за голоси виборців, привели до того, що громадянин немов змалів. Народ змалів. Нація раптом стиснулася до голосу і бюлетеня. 

Це змаління суспільства наприкінці ХХ століття змушує говорити про те, що демократія переживає кризу, і нам варто переосмислити, ким є громадянин.

Не можу не звернути увагу на те, що і сьогодні наша держава робить серйозний акцент на сервісі, на перетворенні громадянина в клієнта, запит якого необхідно вловити і підлаштуватися під нього. 

Розуміння запиту або болей, як говорять часто маркетологи, призводить до того, що ми стаємо проблемно орієнтовані. Створюється розрив між тим, якими ми є, і тим, ким ми хочемо бути. Розвиток і стратегія відходять на другий план. Натомість ми думаємо про проблеми, які можемо вирішити тут і зараз для того чи іншого клієнта. 

А що ж війна? Саме війна показала нам, що громадянин – це не про клієнта і не про виборця. Громадянин – це про народ. Народ, який здатен на колективну дію. Народ, який усвідомлює або переосмислює не індивідуальне, а колективне благо. Бо знову з’явилося відчуття, що наша безпека є нашим загальним благом, для захисту якого потрібно діяти згуртовано.

Війна (особливо момент повномасштабного вторгнення), зробила народ України знову великим. І тепер демократія як процедура відступає на другий план. Українці перестали бути лише виборцями, а свою участь у суспільному житті почали розуміти набагато ширше, ніж просто прийти на вибори. 

Ми готові поступитися процедурною демократією. Але питання: заради чого? Що треба нам, аби ми досі вважали себе демократичною країною?

Тут хочу звернутися до підсумків дослідження, проведеного соціологічною групою «Рейтинг» у жовтні-грудні 2023 року, згідно з якими Україна посідає шосте місце серед досліджуваних країн за рівнем підтримки твердження «Демократія може мати свої недоліки, але це найкраща система правління».

Цей результат свідчить про те, що українці поділяють цінності європейських країн, де подібна думка також є домінуючою. Швеція, Австрія, Німеччина, Іспанія та Швейцарія очолюють список країн з найвищим рівнем згоди з цією тезою. 64% українців повністю погоджуються з цим твердженням, 14% - частково погоджуються, а 16% - не згодні.

Україна також входить до десятки країн, які вважають, що їхньою країною керує воля народу. З цим твердженням погоджуються 44% українців. Тобто, вони певні, що країною керує не воля політиків чи олігархічних кланів, а поняття загальної волі.  

Соціологічний аспект цих тенденцій дозволяє нам простежити, що серед молодших громадян схильність до демократії більша і, навпаки, серед старших людей переважає прагнення «сильної руки». Крім того, на прагнення демократії впливає і рівень освіти. Чим він вищий – тим більше прагнення. 

Отже, якщо демократія – не процедура, то що вона? Так чи інакше ми звертаємося до питання загальної волі. 

Коли Україна фактично стала державою-фронтиром, ми почали потребувати єдності та шукати шляхи до неї. Коли ви на нулі, ви не намагаєтеся знайти відмінності. Коли ви на нулі, ви шукаєте, як об’єднатися. Як цю єдність можна виявити? Ісус Христос говорив, що треба любити ближнього. Але як відчути, хто стає ближнім, аби з ним, попри наявність відмінного,  шукати спільне? 

Французький філософ Поль Рікер казав, що немає іншого способу знайти близьку людину, як зробити її близькою. І це те, що ми робимо у своїх родинах та колі друзів. Ми відкриваємо власні рани, розповідаємо про мрії – і в такий спосіб провокуємо людей на те саме. Таким чином, і демократія стає близькістю. Замість того, щоб бути процедурою, вона стає способом або цінністю взаємодії, спонукаючи громадян бути одне одному близькими.

Вияв близькості – це дуже важливий і демократичний концепт турботи сьогодні.  Він набуває статусу програмної цілі демократії та загальної волі, оскільки кожен із нас потребує піклування. В цьому вияві турботи в нас з’являється потреба діяти. І мова в такому випадку не про представництво, а про агентність і суб’єктність, яку кожен громадянин здобуває тут і зараз на своєму місці. Нам не треба вибори, аби свідчити, що в нас у країні демократія. Натомість українці можуть волонтерити, турбуватися про співгромадян і навіть, за необхідності, попри воєнний стан, виходити на протести й заявляти свою позицію.  

Такий концепт демократії, який ми маємо в Україні сьогодення, є відповіддю на виклик демократії глобальної, адже ми вкотре доводимо й переконуємося самі,  що демократія – це не тільки процедура, а певна взаємодія. Ба більше, на мою думку, якщо ми вже говоримо про турботу, демократія не може бути політикою. Вона стає культурою. 

Процитую розповсюджений вираз: “Культура здатна зʼїсти стратегію на сніданок”. Але в нашому випадку, якщо культурою стає демократія, то вона здатна подолати роз’єднаність політиків. 

Отже, процедури, а значить інституції, стають гібридними. Для українців важливішою стає наша взаємодія та агентність, а також наперед виходить програма «Демократія як культура». І ми говоримо про всі ці поняття та зміни в контексті війни, яка є найбільш організованою людською та інституційною діяльністю. А в колі військовому неможливо оминути процедурні фактори.  

Зростання ролі армії в суспільстві та воєнна інституція як така (особливо якщо війна триватиме довго) так чи інакше здатна перенестися на цивільні інституції. Самуель Гантінгтон багато досліджував це питання, зокрема в країнах Латинської Америки та Туреччині. І він говорив, що армія може себе по-різному повести в період, коли наступатиме мир. Сценарії, за його словами, передбачені різні: армія перешкоджатиме реформам, впроваджуватиме власні або ж займе роль нейтрального арбітра.

І тут Гантінгтон наголошує, що роль, яку займе армія, залежатиме від залученості людей. Чим більше учасництво, тим більша ймовірність, що армія займе роль нейтрального арбітра і буде виконувати свою функцію безпекову, а не втручатися в політичні процеси.

Насамкінець хочу вкотре зауважити, що сьогодні українцям як ніколи важливо зберегти агентність, перетворити демократію в культуру і вкотре нагадати світу, що демократія є дуже важливим моментом внутрішньої стійкості, виживання, а разом з тим і розвитку, бо ми мусимо робити всі ці речі паралельно і постійно. Нагадаю вам слова письменника Сергія Жадана:  «Сталося так, що ми стоїмо саме тут – між повітряних потоків, між коридорів мови»… І нам з вами шукати відповіді, чим є і буде демократія.

Доповідь була виголошена під час круглого столу молодих лідерів «Імператив війни: вгору піднести серця» в межах проєкту «На хмарі» Інституту лідерства та управління УКУ за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Джерело: Інститут лідерства та управління УКУ

Фото: Любов Чорненька