Нести тягарі один одного: проблеми волонтерства, — Анна Бондаренко

Попри всю силу, всеосяжність та мережевість волонтерського руху України, волонтерство досі залишається сферою, сповненою різноманітних, деколи майже полярних уявлень та упереджень. Сферою, до якої, за різними статистичними даними, за останні два роки долучилося від 25% до 75% населення, надаючи соціальні послуги, впроваджуючи екстрене реагування, вигадуючи інноваційні форми залученості до розв’язання нагальних проблем, а подекуди замінюючи собою державні інститути. 

Волонтерство, як добровільна, безоплатна та суспільно корисна діяльність, тонким павутинням охоплює різноманітні суспільні групи та людей з різними досвідами, віком, мовою, етнічним чи соціальним статусом, релігійними чи політичними поглядами, а також людей, чия потреба чинити добро спирається на мотивацію, що часом може видаватися неприйнятною. 

Там, де для одного волонтерство є проявом своєї ідентичності, невіддільної від самої людини, для іншого – це може бути захисною реакцією та спробою бодай якось упорядкувати сповнений невизначеності світ. Там, де в одного драйвером волонтерства є потреба в конкретному “я допоможу зараз, а потім допоможуть мені”, для іншого воно буде проявом турботи про конкретних людей, як-то спільноти батьків, що втратили дітей у боротьбі з онкологією. Багато з них знаходять безпечний простір, дбаючи одне про одного та надаючи підтримку сім’ям, що досі борються. 

Та й навіть мотивація прийти до гуманітарного штабу на декілька годин та сплести маскувальну сітку теж буде відмінною для кожної окремо взятої людини. Не виключено, що частина з дотичних до цього волонтерів відчуватиме провину, і саме тому спробує зробити щось на користь війська; частина буде в пошуках людей, на яких можна покластися, й, цілком імовірно, що саме волонтерство дасть змогу побудувати ці зв’язки. Знайдуться й ті волонтери, які долучилися через брак світла, тепла та гарячого обіду вдома.

Мережевість, спільнотність та всеосяжність українського волонтерства досі залишається нашим феноменом. Два роки тому ми вкотре показали непересічну єдність у відповідь на екзистенційну загрозу, і вкотре ця єдність розпорошується з часом. Утім, зміна, що є найбільш відчутною наразі, полягає у кількості нових спільнот, які згуртувалися навколо ідей та викликів. Там, де загальна хвиля волонтерства йде на спад, ці нові спільноти, навпаки, зміцнюють свою спроможність, утверджують своє “Я” та чітко вибудовують власні червоні лінії.

Чого лише варта Асоціація родин захисників «Азовсталі», яка власними силами щонеділі організовує заходи для висвітлення теми військовополонених. Або ж чисельні ініціативи з колективного збору коштів. Згадаймо благодійну версію Євробачення – «Нашебачення», а також кампанії від Збіроловів, Тиловиків чи стендап-коміка Василя Байдака. Ці кампанії можуть видатися грою чи розвагою, але факт залишається незмінним – значна кількість людей, які ніколи раніше не волонтерили, таким чином роблять перший крок назустріч новому досвіду. 

Згадуючи про людей, які ніколи раніше не волонтерили, мені спадає на думку знайомий хлопець з Маріуполя. Ми познайомилися випадково багато років тому, і провели декілька годин, дебатуючи про те, який сенс у безоплатній праці. Тоді його основним аргументом було те, що держава має створювати умови, за яких кожен з нас може бути успішним, а якщо держава не здатна чи не хоче створювати таких умов — то навіщо тоді жити у ній. Наші дебати не закінчилися моєю перемогою, після них ми жодного разу не бачилися, проте залишалися на зв’язку онлайн. 

За декілька місяців після початку повномасштабного вторгнення я отримала повідомлення від свого знайомого. У ньому він просив вибачення за те, що з критикою ставився до волонтерської роботи та не усвідомив раніше, наскільки вона є важливою. Виявилося, що коли росіяни зайшли до Маріуполя, він залишався у місті та швидко включився у виконання простих, зрозумілих, поточних завдань. В один із днів його забрали на підвали, де впродовж двох тижнів катували та намагалися отримати інформацію про місцеперебування інших волонтерів. 

Не диво, що й досі на тимчасово окупованих територіях волонтери разом з військовими та їх близькими вбачаються однією з найбільших загроз в очах ворога.

Коли мій знайомий розповідав про катування та те, як він вибирався потім з захопленого міста, я очікувала, що історія завершиться на тому, яким жахливо несправедливим є світ чи то держава. Натомість він почав говорити про те, як волонтерство дало йому відчуття змістовності та наповненості життя, як він відчуває себе живим, має людей, що його підтримують, та людей, яким він може довіряти, чого у своєму попередньому досвіді він вкрай рідко міг собі дозволити. 

Направду волонтерство допомагає нам взяти відповідальність за своє життя. Стати його повноцінними власниками. Повернути собі свою суб’єктність, а разом з нею здатність діяти та заохочувати до цього інших. І саме це ми побачили серед десятків людей, які долучилися до розбирання завалів, відбудови, адресних доставок, випікання хліба, порятунку тварин, евакуації з нуля, і завдяки цьому втілюють у життя свою свободу, прагнення, цінності та бажання. І раз на разом там, де нам бракує озброєння, ми закриваємо потреби людьми: військовими – на фронті, волонтерами – в тилових громадах. Маркером, що об’єднує і тих, і інших, є готовність взяти на себе відповідальність, ширшу за особисті інтереси. 

Та чи дійсно це є найкращою з можливих стратегій? Звісно, ми маємо грати з картами, які нам випали, проте часом виглядає так, ніби карти закінчуються. 

Часом видається, ніби статус-кво, що панує в країні, усіх влаштовує. Частина населення мовчки несе тягар відповідальності, надаючи допомогу там, де вона найбільш необхідна. Інша частина – користується цими послугами, вимагаючи щоразу більше та ображаючись на відмови в допомозі. 

Зрештою, є держава, яка віддала частину своєї роботи “на аутсорс”. Утім, десь соціальний контракт пішов не за планом, адже, отримавши купу роботи, волонтери виявили, що підтримки, співдії та голосу в прийнятті рішень для них не передбачається. Відчутно, як конфлікт між волонтерськими рухами та органами державної влади дозріває, і до кінця не зрозуміло, коли та в якій формі він проявить себе. 

Тим часом серед усіх, хто системно працює з волонтерськими рухами, нагальними залишаються три запитання:

• Як уможливлювати інших до активного волонтерства, коли пряма екзистенційна загроза перестає бути намацальною та близькою? Іншими словами, хто стане на місце тих волонтерів, які зараз випадають з волонтерського руху? Зокрема, тих волонтерів, які долучаються до сил оборони, а також тих, хто залишається волонтерити у тимчасово окупованих містах з надією на підтримку: як під час окупації, так і після звільнення територій, коли їхня робота може бути визнана колабораційною.
• Як нам усім зробити так, аби наша суб’єктність та лідерство, які проявляються крізь допомогу іншим, не зачіпали суб’єктності інших людей? Як нам залишатися підтримкою для тих, хто лише починає свій шлях, та уникати зверхності у взаємодії один між одним? 
• Як волонтерському середовищу, попри всю його різноманітність, віднайти спільний голос, спрямований, зокрема, на підтримку спроможності держави – у часи, коли вище керівництво продовжує припускатися помилок і не визнавати їх. 

Доповідь була виголошена під час круглого столу молодих лідерів «Імператив війни: вгору піднести серця» в межах проєкту «На хмарі» Інституту лідерства та управління УКУ за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Джерело: Інститут лідерства та управління УКУ

Фото: Любов Чорненька