Імператив воєнного часу: вгору піднести серця

Суперечності між цінностями та процедурами демократії, проблеми волонтерства та ролі держави, зміни в медіа та інформаційному просторі, стійкість людини та суспільства в кризових ситуаціях, ризики довіри та необхідність віри – питання, що заслуговують на увагу й потребують обговорення в умовах однієї з найтриваліших за останні 200 років війни – війни в Україні. Ці теми стали фундаментом для глибоких дискусій та пошуків сенсів під час круглого столу, організованого Інститутом лідерства та управління УКУ в межах проєкту «На хмарі», що реалізується за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Та чи можливо ефективно підходити до комплексного аналізу й подальшого розвʼязання визначених у перспективі проблем за умови відсутності миру в душах українців? Це питання одразу провокує наступне: а чи можливий і дозволений душевний мир під час терористичної вбивчої війни взагалі? 

У пошуках відповіді, яка інстинктивно видається негативною, оскільки слова «мир» і «війна» є антонімами і взаємно виключають одне одного, оглядач і громадський діяч, проректор УКУ Мирослав Маринович доходить висновку: «Ключовою умовою для досягнення душевного миру є справедливість». 

Війна в Україні є несправедливою, і це призводить до того, що люди не відчувають себе в безпеці, а натомість їх опановує гнів і розпач. Попри всі виклики, українці не втрачають надії на справедливість. Вони вірять, що перемога буде за ними, а зло буде покаране. Саме ця віра дає сили й вселяє в їхні душі мир.

«Так уже було колись у брежнєвських таборах праці: ми знали, що радянська імперія розпадеться, – тільки не знали, коли і як. Так і в нинішній воєнний час ми бачимо перед собою Зло, яке неминуче западеться під тягарем своїх злочинів. Так, воно може виграти багато битв, а наша перемога може бути розтягнутою в часі – до цього ми маємо бути психологічно готові. Але нинішнє кремлівське Зло не виграє головне протистояння з Добром: не Путін, а Бог є Господом історії. Й усвідомлення цього вселяє в мою душу мир, оскільки наш народ цьому Злу не упокорився», – переконаний Мирослав Маринович. 

Справедливість має бути як внутрішньою (рівномірний розподіл тягарів війни), так і зовнішньою (справедливе закінчення війни). Щодо внутрішнього виміру, себто емоційної стабільності, а в нашому випадку радше нестабільності, то саме він сигналізує про втрату душевного миру. 

Стійкість українського суспільства похитнули завищені очікування щодо швидкого закінчення війни та здобуття перемог на полі бою у 2022 році. Люди схильні до ідеалізації траєкторії майбутнього, що робить їх більш вразливими до емоційних гойдалок. Наразі ми спостерігаємо тенденцію розчарування та фрустрації в суспільстві.

«Очікування на кшталт “кава в Криму влітку” стала в різній мірі загальносуспільним настроєм. Очевидно, коли ці очікування не справдилися, то нічого іншого, окрім як розчарування і певного болю, не могло бути. Українці стали заручниками власних завищених очікувань. Хтось скаже, що це була “державна пропаганда”. Не тільки. Суспільство потребувало того оптимізму, тож буквально згенерувало його з себе. Це був суспільний запит», – говорить політолог та громадський діяч, виконавчий директор фонду «Відродження» Олександр Сушко. 

Постійна напруга та стреси на фоні обстрілів, вимкнення світла й інших факторів призводять до вигорання, емоційного виснаження та, як наслідок, нових хвиль еміграції. За теорією філософа та колишнього в’язня нацистського концентраційного табору Віктора Франкла, люди, які зосереджуються на своїх діях без очікувань, виявляються більш стійкими в кризових ситуаціях. Ті ж, хто вірить у швидке закінчення кризи або не вірить у її закінчення взагалі, більш схильні до зламів.

Учасники круглого столу підхоплюють цю доктрину, висловлюючи власні думки стосовно збереження душевного миру та стійкості суспільства під час війни. Молоді лідери та лідерки вважають, що душевний мир не може бути сьогодні перманентним станом, проте може бути короткочасним. Для цього варто фокусуватися лише на тому, що перебуває під нашими важелями впливу. Тобто ефективно виконувати свою чітку місію та інвестувати в неї максимум зусиль, а не брати на себе відповідальність за все, що відбувається.

Говорячи про оксюморон виразу «душевний мир під час війни», за круглим столом лунає думка про накладання українцями вето на власні щастя, любов і мир. Та чи не означає це автоматичну перемогу Росії? Очевидно, що так. Тож необхідно шукати в довготривалій перспективі своє наповнення та сенс життя в кожній окремій ситуації, продовжуючи працювати на перемогу й транслюючи цей патерн поведінки для своїх громад. 

Велика кількість українців після повномасштабного вторгнення відшукала свій сенс, місію та власне душевний мир у волонтерстві. Утім, навіть це явище сьогодні переживає певні кризи, стикаючись із різноманітними, деколи майже полярними уявленнями та упередженнями. Крім того, як стверджує керівниця Української волонтерської служби Анна Бондаренко, в Україні «відчутно дозріває конфлікт між волонтерськими рухами та органами державної влади, і до кінця не зрозуміло, коли та в якій формі він проявить себе». 

Тим часом учасники круглого столу ототожнюють волонтерство до любові. Мовляв, воно так само часом виснажує, але одночасно приносить плоди, надаючи радість допомоги. Утім, у цій бочці меду вони також знаходять ложку дьогтю, і навіть дві: неефективність окремих волонтерів і волонтерських організацій та фінансування волонтерської роботи як спосіб додаткової мотивації. Розмістивши ці дві тези перпендикулярно, у точці їхнього перетину виникло питання: «Чи можлива компетентність і ефективність волонтерів в довготривалій перспективі без оплати їхньої роботи?»

Учасники підтримують ідею фінансування волонтерських рухів, а також висловлюють думку про необхідність навчання волонтерства, що в перспективі могло б дозволити зменшити кількість некомпетентних і неефективних волонтерів, які, якщо і не чинять шкоди, не роблять корисної роботи. 

Прозвучала за круглим столом і думка про те, що волонтерство – це брак довіри до системи. Сьогодні питання довіри та недовіри в українському суспільстві стоїть гостро на всіх рівнях, починаючи від армії, закінчуючи особистісними людськими комунікаціями. Ресурс довіри, добровільної самопожертви вичерпано. Утім, там, де довіри недостатньо, зʼявляється віра.

Український психіатр, психотерапевт і громадський діяч, завідувач кафедри «Психології і психотерапії УКУ» Роман Кечур говорить: 

«Ми живемо в суспільстві поганої довіри – майже не довіряємо одне одному, оскільки попередній досвід довіри був невдалий. І будується культура, яка не спонукає довіряти, а натомість вбачає індивідуальний порятунок ефективнішим, ніж колективний… Віра ж є необхідною для виживання у світі, де неможливо гарантувати безпеку та стійкість. Віра в психологічному сенсі є для людини, травмованої браком довіри, протезом. Цей протез дає нам сили долати труднощі, мотивує діяти й допомагає знайти сенс життя».

Роман Кечур зауважує, що ситуація недовіри передбачає посилення тоталітарних тенденцій у суспільстві. Чи не стане це (якщо не стало вже) черговою загрозою для демократії, яка сьогодні й без того долає низку викликів, спровокованих війною?

Тут варто одразу зауважити, що війна, яку ми часто знаменуємо боротьбою за цінності демократичного світу, змусила багатьох українців переглянути своє сприйняття демократії та свій статус громадянина в цьому режимі. Тривалий час демократія в нашому суспільстві помилково сприймалася як інституція політичних партій, а громадянин – виключно як виборець. Наша держава стала сервісом, а ми – клієнтами. Політичні партії, змагаючись за голоси виборців, привели до того, що народ України немов змалів. «Нація раптом стиснулася до голосу і бюлетеня», – підкреслює старша викладачка кафедри політичних наук УКУ, голова офісу Міжнародного фонду «Відродження» у Львові Оксана Дащаківська. 

Вона додає: «Саме війна показала нам, що громадянин – це не про клієнта і не про виборця. Громадянин – це про народ. Народ, який здатен на колективну дію. Народ, який усвідомлює або переосмислює не індивідуальне, а колективне благо. Бо знову з’явилося відчуття, що наша безпека є нашим загальним благом, для захисту якого потрібно діяти згуртовано. Повномасштабне вторгнення зробило народ України знову великим. І тепер демократія як процедура відступає на другий план. Українці перестали бути лише виборцями, а свою участь у суспільному житті почали розуміти набагато ширше, ніж просто прийти на вибори… Ба більше, демократія вже не може бути політикою. Вона стає культурою». 

Учасники круглого столу переймаються тим, що «правильна» демократія в Україні лише формується, але вже перебуває під загрозою знищення чи принаймні утисків. Зокрема через те, що українці часто сприймають її однобоко, à la «я маю право висловлювати свою думку, але не завжди поважаю позицію іншого». Крім того, стимулами до прагнення демократії визначають молодість і освіченість. Чи буде кому хотіти демократії, коли молоді люди мігрують або ж гинуть на війні, а освіта нових поколінь, отримана в недосконалому онлайн-форматі через карантин і війну, викликає чимало питань?

У такому випадку варто говорити про те, що демократію як культуру та взаємодію потрібно виховувати. У суспільства є запит на пряму демократію, яка передбачає залученість громадян, що не бояться брати на себе відповідальність. Перед свідомою українською молоддю стоїть задача поглиблення власної експертності та сфокусованості. 

Питання потреби освіти також розглядається в призмі медіаграмотності, зокрема споживанні воєнного контенту, тобто поганих новин. Членкиня правління Суспільного Мовлення Марія Фрей, посилаючись на результати дослідження Інституту Reuters, стверджує, що за останні шість років кількість людей, які цікавляться новинами, скоротилася приблизно на чверть. Люди «продовжують уникати важливих історій, таких, як війна в Україні, оскільки вони скорочують кількість депресивних новин і намагаються захистити своє психічне здоров’я». 

Тема медійної опорності спонукає до дискусії стосовно того, чи варто позбуватися залежності від поганих новин задля збереження емоційної стабільності. Своє бачення висловила воєнна репортерка й одна з учасниць круглого столу Надія Суха: «Я стою по ту сторону нашої дискусії. Я – та людина, яка приносить погані новини. Я вважаю, що нам не варто позбуватися залежності від них, але варто подумати про альтернативу підходу, який існує зараз. Для мене важливо, аби фокус не втратився. Я перебуваю в бульбашці, де люди цікавляться новинами та слідкують за сторінками, що генерують і висвітлюють негативні моменти. Проте є багато інших людей, увагу яких треба утримати. Працюючи у воєнній редакції, я бачу, що увага до війни падає загалом, навіть до новин відносно позитивних. Півтора року я фактично займаюся тим, що розповідаю: “Подивіться, у Бахмуті все зруйновано, але тут цвітуть абрикоси – тут також є життя”. Півтора року я ловлю котів по бліндажах для того, аби показувати і таку сторону війни. Слухаю людей і переповідаю їхні думки. Бігаю Серебрянським лісом під обстрілами, щоб показати військових, які жартують і знаходять свій вихід у такій ситуації. Я вважаю, що ці погані новини – потрібні. Інших у нас, на жаль, немає. І тут постає питання, як нам, журналістам, і вам, суспільству, захиститися. Як зробити так, аби фокус не втрачався, але і читач не травмувався до стану неефективності. Імовірно, нас може врятувати лише надія і дотримання балансу». 

Підбиваючи підсумки круглого столу та апелюючи до його головної теми, Оксана Дащаківська влучно зауважує: «Для нас важливо, аби війна закінчилася перемогою. А ви замислювалися колись, що англійською це слово перекладається як “victory”, а українською звучить як “пере-мога”? Так от, “пере-мога” – це зробити більше, ніж ти можеш. Таким є українське розуміння перемоги, тож “вгору піднести серця” – це зробити більше, ніж ти здатен». 

Своєю рефлексією на порушені за круглим столом теми поділилася ще одна його учасниця, психологиня, медична капеланка ПЦУ Наталія Райниш: «У часі хронічного стресу і невизначеності ми всі хочемо бути почутими і зрозумілими, щоб наша думка мала для когось значення, щоб наші ідеї підтримувалися. Але чи готові ми чути і намагатися зрозуміти іншого, проявляти повагу до думки, яку ти, можливо, і не розділяєш, підтримувати чиїсь ідеї, а не конкурувати з ними? Цінність зустрічі за круглим столом була якраз в практичному досвідченні, що бути різними – не означає бути по різні сторони цінностей, ідеї, цілі. Абсолютно різні люди, з різних сфер, з різним життєвим досвідом, освітою, які об’єднані небайдужістю до всього того, що відбувається в країні, яка для всіх них має велику цінність і значення. Якби цей формат та правила круглого столу масштабувати на суспільство, то ми б перестали шукати винних і неправих, а сфокусувалися на тих, хто розділяє нашу основну мрію – вільна, сильна, успішна країна. І разом (попри нашу різність) йшли б до цієї мрії, роблячи те, що ми можемо, там, де ми є, з тим, що ми маємо. Як сказав Мирослав Маринович: "Хор співає різними голосами, але в одній тональності!" Дай нам Боже втримати ту національно-ціннісну тональність і заспівати ще впевненіше та голосніше».

Тим часом загальні підсумки Мирослава Мариновича наштовхують на ще більші роздуми, що надихають діяти та взаємодіяти. Він говорить про необхідність системних змін, а не лише точкових втручань в чинну систему. Зміна правил гри потребує об’єднання зусиль та чіткої візії з боку команди однодумців. Історичні приклади свідчать про те, що зміна системи зсередини є складною, але можливою. І оскільки сьогодні існує ризик відродження патерналізму та очікування, що держава має розвʼязати всі проблеми, децентралізація та активна участь громадян в політичному житті є ключовими для розвитку демократії.

Насамкінець звернімося до слів Мирослава Мариновича, що він їх сказав під час спілкування з учасниками круглого столу, вселивши в них тим самим велику надію та окресливши важливість уже пройденого шляху:

«Ми в російських таборах про таку Україну, яка є зараз, і не мріяли. Тобто мріяли, але то були вершини наших мрій».

Джерело: Інститут лідерства та управління УКУ

Фото: Любов Чорненька