І сміх, і гріх — найцікавіші історії команди Суспільного до Дня журналіста

І сміх, і гріх — найцікавіші історії команди Суспільного до Дня журналіста

5 чер. 2020

У новому спецпроєкті до Дня журналіста ми запитали про веселі й бентежні історії, пов’язані з роботою, Ірину СлавінськуДарію ГірнуМирославу БарчукПавла КазарінаОлену КвашуЛюбов Тімкову та Наталю Соколенко.

Про ікони проти професіоналізму, ефірні конфузи й ситуації, які ледве не коштували життя — далі в матеріалі.

Читайте також: Як це — бути мамою журналіста? Спецпроєкт Суспільного до Дня матері

Дарія Гірна, ведуча новин на UA: ПЕРШИЙ

Смішне

Смішні історії в мене зазвичай стосуються технічних нюансів. Буває так, що в ефірі одночасно сваряться два гості, у навушник кричить випусковий редактор, а режисер показує, що треба негайно поправити мікрофон або посунути стілець. Цього глядач не бачить, але в таких ситуаціях ведучі крутіші за Нео з «Матриці». 

Однак є речі, які вже не приховаєш. На одному з ефірів я забула перевзутися й всю програму красувалася перед глядачами у фіолетових шкарпетках і великих чорних черевиках, які трохи відволікали від теми звільнення політв’язнів. 

Ще на одному ефірі випусковий редактор раптом вирішив підказати мені запитання для гостя, що трапляється вкрай рідко, і замість того, щоб сказати мені його в навушник, натис не ту кнопку, і звук пішов на всю студію. Гість удав, ніби так і мало бути.

Страшне

Бентежні епізоди в програмах у мене переважно пов’язані з тим, що і як говорить гість. На одному з останніх ефірів депутат від «Слуги народу» Євген Шевченко хизувався, що парламент «скасував» другий етап медреформи, закликав зробити систему охорони здоров’я знову як у СРСР, а наприкінці зізнався, що дитину водить до приватної клініки «Борис». Коли з почуттям безкарності глядача не просто обманюють, маніпулюють, а знущаються з нього в прямому ефірі, це неймовірно обурює. У таких ситуаціях украй важко опанувати себе й пам’ятати про стандарти.

 

Ірина Славінська, продюсерка UA: Радіо Культура

Смішне

Якось у Чернівцях до мене підійшов ну дуже п’яний хлопець і сказав: «Я впізнав твій голос. Слухаю всі ефіри. Але чому ти завжди така серйозна?» Це був другий чи третій рік моєї роботи на радіо. Відтоді вчуся сміятися та трохи жартувати в ефірі. Іноді виходить.

Страшне

Перше завдання, яке змусило мене добряче напружитися — від тодішньої редакторки «Української правди. Життя» Галини Титиш — написати про трансгендерних людей в Україні. На той час я писала тільки тексти про літературу й взагалі нічого іншого не знала, навіть гуглила слово «трансгендерний». Було це 2009 року, і так я вперше зробила матеріал на правозахисну тематику. 

Для статті я нагуглила ГО «Інсайт», почала листуватися. Мені повірили, й Анна Довгопол запросила до офісу без вивіски — задля безпеки, 2009 року працювати з такою темою було страшнувато, та й досі нелегко. Декілька годин ми розмовляли. Там я познайомилася з трансгендерним чоловіком, який погодився дати коментар для статті. Я відзначилася в першому ж запитанні, де вжила слово «гомосексуаліст», а не коректне «гомосексуал». Одним словом, то було не так інтерв’ю, як справжня лекція про захист прав людини. 

Також тоді мені пощастило напроситися на інтерв’ю зі «світилом» сексопатології. Він нечасто дає інтерв’ю. Але думаю, буря й натиск укупі з наївністю в моєму 21-річному голосі допомогли. Відтоді я працюю з темою захисту прав людини: те, що починалося в стилі «слабоумие и отвага», перетворилося на важливу частину професійної ідентичності.

 

Мирослава Барчук, ведуча на UA: ПЕРШИЙ

Смішне

У телеведучих найсмішніші історії — якраз і найбентежніші. Я довго вела програму «Новий час» на 5-му каналі разом із Романом Чайкою. Історія звідти.

Був такий депутат від «Партії регіонів» Юрій Болдирєв, він вважав мене «ісчадієм ада в ангєльском подобії». Щоразу, коли приходив на ефір, він ставив між нами склянку води для нейтралізації моєї негативної енергії і тримав під столом Семистрільну ікону Божої Матері, щоб мої демони не перескочили на нього. Ось так з іконою під столом цілком серйозно коментував зміни до закону про Кабмін, бюджет, дочасні вибори й так далі. Уявіть, як складно було слухати все це й не сміятися.

Страшне

Найстрашніша історія мого журналістського життя — вибух під телеканалом «Еспресо» після мого ефіру в жовтні 2017 року, коли загинуло двоє людей і троє дістали поранення. Коли перед виходом охоронець Ігоря Мосійчука Руслан Кушнір сказав мені «доброї ночі», я чомусь звернула увагу, які в нього спокійні зелені очі. Буквально за пів хвилини після вибуху, коли будівлю побило уламками, вікна повиносило вибуховою хвилею, люди кричали, а машини й дерева навколо горіли, я вискочила разом з усіма надвір і побачила цього хлопця на порозі. Тоді одразу зрозуміла, що це останні хвилини його життя. Ця смерть і той його погляд назавжди закарбувалися в моїй пам’яті.

 

Павло Казарін, ведучий на UA: ПЕРШИЙ та лауреат Премії імені Георгія Ґонґадзе

Страшне

Коли ми 2019 року тільки запускали «Зворотний вiдлік» — цей проєкт був присвячений дебатам між кандидатами в президенти. Ми розуміли, що наше завдання — бути таким собі кислотним розчином, який зможе роз’їсти весь політтехнологічний окис на політиках. Ми хотіли показати їх нашим глядачам в умовному «первозданному» вигляді. У результаті кожен ефір ставав рубаниною. Це було досить складно, зокрема й психологічно. Просто тому, що навпроти нас стояли досвідчені політики, які вже опанували мистецтво лицемірства й студійного перекрикування. Але водночас це було справжнє незамулене журналістське щастя.

 

Олена Кваша, продюсерка філії Суспільного UA: КРОПИВНИЦЬКИЙ

Смішне

Смішних історій, на щастя, значно більше. Від однієї з них народився вислів «Вітер любить наші включення». Ми облаштували першу виїзну студію UA: Українське радіо Кропивницький із телевізійною версією. Мовили з благодійного пленеру. Весна, тепло, локація біля Кропивницького драматичного театру — суперова. Привозимо туди камери, ролапи. Готуємося. Ефір стартує, і раптом здіймається вітер. Неймовірної сили. Ролапи починають жити життям вітрил і їдуть гранітними плитами театральної площі. Ще трохи, і заваляться на ведучу та її гостей. Ми з редакторками хапаємо ці ролапи й тримаємо руками. І так всі тридцять хвилин. 

На цій же події було ще й перше в житті включення в прямий ефір новин нашої новенької журналістки Насті Ковальової. Так-от, цей вітер зробив так, що свій дебют вона пам’ятатиме, мабуть, довго. На неї під час стендапу двічі падала картина, але Настя його завершила. Художники й студенти, які брали участь у пленері, сміялися, приносили нам каву та пропонували фізичну допомогу. Ефір відбувся попри всі вітри.

За останні два роки серед неймовірно приємного — екскурсії для дітей, створення нової студії ранку й перше весілля на телеканалі!

Страшне

За майже десять років роботи на телебаченні в різних проєктах і на різних посадах було багато всього, але хочу розповісти про випадок, який стався взимку минулого року. Ця історія коштувала мені нервів.

У нас виходить програма «Тема дня» — суспільно-політичний проєкт, у полі зору якого — гострі питання місцевого й всеукраїнського значення. Темою одного з випусків стала ситуація з обмеженням постачання газу для низки міських підприємств і теплопостачальних організацій. Через незалагоджені питання між міською владою і газопостачальним підприємством без тепла залишилися дитячі садочки та заклади соціальної сфери. До участі в програмі наша суспільно-політична редакція — Дмитро Кобець й Олена Швець — запросила керівника газового підприємства.

Тож починається ефір, і вже за декілька хвилин мені телефонує схвильована редакторка проєкту зі словами «до телекомпанії увірвалися люди». Багато людей.

На роздуми секунди — поки біжу до входу, паралельно телефоную до поліції. Швидко оцінюю ситуацію — хто ці люди, куди збираються йти. У холі телерадіокомпанії десь півсотні жінок і чоловіків. Емоційних, знервованих — вимагають керівника підприємства на розмову. Двадцять хвилин іде тільки на те, щоб їх заспокоїти, умовити не заважати зйомкам. Там-таки на сходах організували для спонтанних пікетувальників телевізор, аби вони чули керівника підприємства, запропонували включати запитання від них в ефір просто з холу — це формат програми передбачає.

Одним словом, довелося стати не тільки майданчиком для висвітлення важливих тем для громади, а й комунікаційною платформою. До ефіру долучився й міський голова. Він дивився програму з кабінету, але передумав і прийшов на дискусію. Після ефіру всі учасники конфлікту зустрілися. Проблему вирішили.

Тільки за декілька годин зрозуміла, що мені було лячно. Після цього випадку провели спеціальні навчання, як діяти в екстрених ситуаціях.

 

Любов Тімкова, продюсерка філії Суспільного UA: ПОДІЛЛЯ

Смішне

То була одна з моїх перших телезйомок. І точно перша в лікарні — у реанімації. Тихо, від чого ще голоснішими здаються пікання датчиків і шум апаратів. Медсестри з’являються безшумно й мовчки виконують маніпуляції. Бахіли злазять із підборів і волочаться за мною слідом. Це ми так зайшли «набрати кадрів». Паралельно завідувач відділення коментує якість медичного обладнання. Мені важко сконцентруватися — терміни малознайомі, поглядом прикипіла до пацієнта, під’єднаного до апарата. І тут ставлю запитання, яке засвідчує глибину мого «перебування в темі»: «А що з ним?» Відповідь для мене незрозуміла, окрім вердикту — «як бог дасть». Зловила себе на тому, що розмова вже про інше — випадок із його інтернівської практики. Лікар, розповідаючи, усміхнувся, даючи зрозуміти, що це прикол. Я теж хихотнула, аби не здатися вже зовсім «нетойво».

Кульмінація — запис інтерв’ю. Я героїчно «вмикалася» в розмову, хапаючись за останнє речення, аби перефразувати його в запитання. Оператор попросив ще одну касету. Лікар сидів уже червоний, йому було спекотно. Після слів «ну як я вже казав» вирішила, що треба закруглятися. Заввідділення, навпаки, відчув піднесення — відповіді були розлогими й скрупульозно науковими. Зі зйомок я затямила лише одне — «як бог дасть».

Страшне

«Нахіба?» — думаю щоразу, коли отримую інформацію про замінування. У такому випадку треба швидко зібрати групу: когось повернути з півдороги, комусь скасувати заздалегідь заплановану зйомку. Нашвидкуруч проговорити ризики. Витратити купу часу, аби в результаті вийшло кількасекундне відео. Пам’ятаю день, коли інформаційний випуск мав шанс стати дайджестом серії замінувань. Хибних. І тиждень, коли через день «мінували» то торговий центр, то вокзал. А не реагувати — не можна. Тут узагалі без варіантів — збирайся і їдь в епіцентр подій. Ні, от тепер знаю «нахіба». Щоб не розслаблятися.

 

Наталія Соколенко, ведуча UA: Українське радіо

Смішне й страшне

У листопаді 2017 року в ефірі антикорупційного проєкту «Коло доброчесності» відбулися перші в нашій історії публічні дебати між кандидатами на посаду судді Конституційного Суду за квотою з’їзду суддів. У студії в Києві був один кандидат, а в Дніпрі й Львові — у студіях філій — ще двоє, усі чинні судді. Як експерти на телефонному зв’язку були суддя Конституційного Суду у відставці Володимир Шаповал, а в студії — голова Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко. Я на той час уже рік була членкинею Громадської ради доброчесності з перевірки суддів.

Дискусія тривала півтори години. Експерти добряче потролили суддів-кандидатів, і я теж — бо була не просто чудово підготовлена, а буквально жила суддівським життям з усіма його вивертами. Тролінг стосувався й наукових звань суддів, бо незрозуміло, як вони судили й одночасно писали дисертації. Актуальність тем дисертацій експерти теж розкритикували, посперечалися з кандидатами щодо законності нажитого майна, а головне, за що дісталося кандидатам від експертів — вони ніколи не спеціалізувалися на конституційному праві, але вирішили, що можуть це робити в Конституційному Суді.

Треба сказати, що в більшості демократичних країн у Конституційному Суді працюють саме правники-науковці, які досліджують конституційне право. Суддям-кандидатам було непросто в жорнах таких експертів і добре обізнаної із суддівськими справами ведучої. Після ефіру Ігор Коліушко сказав: «За результатами дебатів перемогла ведуча».

P.S. Кандидата, який був у студії на Хрещатику, за кілька днів обрали суддею Конституційного Суду.